не дуже припадає воно до етикети. Але-ж жених, як цяцька і безпечний… Трохи хапане єго сватання. Але-ж Маня єго любить. Треба давать згоду, подумала Навроцька.
— Я з дорогою душею згожусь, як Маня згодить ся, сказала Навроцька і трохи не облизалась.
— А ви, Харитоне Кириловичу? спитав Фесенко в Навроцького і дивив на него очима, як кіт на мишу.
— Я, гм… угу… еге, жував Навроцький, а потім промовив:
— Як Маня схоче.
Маня слухала усе, ніби крізь сон.
— А ви, Маріє Харитонівно, чи надарите мене щастям? спитав у Мані Фесенко.
— Коли мама й папа хотять, то й я хочу, насилу промовила Маня крізь сльози.
— Слава Богу! Тепер двацять пять тисяч моі! А вже я не піду до вінця, поки стара не дасть векслів в руки… Перед вінцем скажу, що не піду вінчатись, поки стара не дасть векслів. Стара скупа, як жид. З нею небезпечно церемонитись, думав Фесенко.
— Ну, Харитоне Кириловичу, тепер напувай ся! Маєш два зяті, як два духи коло себе: один одесную, другий ощуюю; один сьвітлий, другий темний!! Як я носитиму тепер ту машкару? Оце! Овва! Гм. Хиба вже жінка навчить…… думав Навроцький і поклав руку на стіл, і єго товстий палець почав молотити по столі. Жінка глянула на той палець: вона догадалась, що те сватання Фесенка не припало до смаку старому. Вона насупила брови.
— Молоти, молоти, а буде по моєму; бо сватають
