мою Манюсю, а не твою Саньку, подумала Раіса Михайлівна.
— Який я тепер щасливий! Який щасливий! крикнув патетично Фесенко. Він вдарив себе долонею в груди саме проти серця, підвів здорові очи вгору, глянув на стелю, закотивши очи під лоб, а потім чогось витріщив ласі очи на Навроцького, неначе говорив: Знай, мов, який я тепер щасливий.
Навроцький тільки дивив ся на Фесенка своіми тихими спокійними очима і неначе говорив: Іди ти к дідьку з своім щастям; мині байдуже про твоє щастя.
— Маю надію, що й моя Маня буде щаслива за вами, сказала Навроцька.
— Я на усе готовий для щастя Маріі Харитонівни: не доім, не досплю, буду працювати до кровавого поту, аби ви, Маріє Харитонівно, були щасливі! репетував Фесенко, поклавши обидві долоні на широкі груди.
— Який-же день призначите ви для нашого весілля? спитав Фесенко, ласкаво поглядаючи на Навроцьку. Єму хотіло ся хоч зараз, таки зараз стати під вінець, щоб забрати Манині гроші. Навроцька трохи здивувалась. Ій дивно було, що Фесенко так швидко заговорив про весілля. Вона замислилась.
— Ні сіло, ні впало, а він вже й про весілля. Трохи незвичайно, не поаристократичному… подумала вона і обернулась до Навроцького.
— Я… Я… не знаю. Як ти думаєш, Харитоне Кириловичу? спитала вона в чоловіка.
Харитін Кирилович перевів з Фесенка на неі своі спокійні очи. На єго лици був такий теплий вираз, як на білому листі паперу.
— Гм… Угу… Гм… замукав Навроцький. Про мене… Як ти хочеш.
