украінський язик, стала націоналкою, робила просьвітне діло енерґічно і мала добрий вплив на школу за поміччю народного язика. Але через років два прийшла несподівано від директора шкіл бумага: Мурашкова втратила місце в школі „безъ объясненія причинъ“.
Після того вона десь ніби счезла. Ніхто не знав, де вона ділась; не знала навіть іі мати. Минув рік, минув другий, Мурашкова навіть ні разу не дала про себе звістки матери. Стара Зоя питала й перепитувала в людей, перечитувала ґазети, ніхто нічого не чув про іі дочку.
Четвертого року, в осени, Мурашкова несподівано приіхала вечірним поіздом до матери. Надя Мурашкова увійшла в хату. Мати глянула на неі і насилу впізнала. В неі руки були чорні; як у селянки, лице було худе, бліде, очи глибоко запали і неначе згасли. Мурашкова кашляла сухим кашлем.
— Мамо! які ви стали старі! сказала Мурашкова якимсь глухим і слабим голосом.
Стара Зоя на слова дочки тільки головою кивнула. Вона плакала. Дочка дивилась на неі байдужними очима.
Зоя повела дочку в іі кімнатку. В кімнаті усе було по давньому: ті самі широкі софи, обкладені мягкими качалками та подушками, ті самі пістряві квітчасті килими… В куточку перед образом сьвітилась лямпа. Зоя внесла самовар. Вона посадила дочку на софі, налила дочці чаю, поставила перед нею варення.
На Надю Мурашкову повіяло спокоєм дому, миром дитячих літ. Ій здалось, що вона жила якимсь інчим не тутешним життям, була десь в інчому не тутешньому сьвіті, а тепер неначе знов у друге вернулись іі дитячі літа. Думи іі полетіли в ті щасливі часи, коли вона не зазнала ще ні тревоги мисли, ні тревоги серця, коли
