вона не зазнала життя з єго радощами і з єго горем. Надя Мурашкова сиділа, схиливши голову, задумалась і сльози покотились по іі блідих щоках.
— Де ти була? Чом ти не подала об собі звістки? спитала в неі мати, і горе чуло ся в іі дрижачому старечому голосі.
— Була учителькою в селі, а потім пішла в народ, де я була, про те мене, мамо, не питайте. Я служила народови, сказала Мурашкова і замовкла.
І знов полетіли іі думи в недалеке минувше: в кімнаті материній так само, як було й попереду, все по давньому… Тільки я тепер не та стала… Була сила, було здоровя. І скільки сили я чула в собі? Була надія, енерґія, були мріі, ідеали, манячи до праці, до праці корисноі для людскости, а тепер… Моя доля пропала, серце на віки розбите, любов счезла, серце вмерло, здоровя впало… снувала думка в Мурашковоі.
Зоя через силу пила чай, неначе то був гіркий полинь, і вдержувала сльози, що були гіркійші від полиню. Вона вже нічого не питала в дочки, бо знала, що нічого не допитаєть ся.
Прийшла старша сестра Мурашковоі, що вже давно вийшла заміж. Щоб розвеселити Надю, мати й сестра почали росказувати про іі товаришок, про знакомих. Надя дивилась на іх байдужними очима і тілько кашляла.
— А Целаброс вже два роки як оженив ся; взяв багату Молдавянку, а за нею взяв село на Дністрі; тепер він багатий, вже не служить в банку, сказала Надина сестра.
— І певно буде швидко банкиром в Одессі, з гірким усьміхом обізвалась Мурашкова. Пустий чоловік, а про себе добре дбав! Я про це довідалась, та, на моє горе, пізно…
