І знов похилила вона голову низько і не слухала, про що ій говорила сестра та мати. Про все, про все мині байдуже! думала вона. І хочу думати, і не можу: мисли моі рвуть ся, як стліла нитка…
Настала рання весна. На Великдень прибули в гості до Мурашковоі Саня й Комашко, прочувши, що вона вернулась слаба до дому. Надя вже через силу ходила.
Априкозовий сад староі Зоі зацвів. Саня й Комашко вивели Надю в садок і посадили під априкозами. Погода стояла тиха та тепла. Старі априкози були облиті біло-рожевим цьвітом зверху до низу. Через рідкі гільки синіло чисте, ясне, весняне небо. Сьвіт сонця лив ся через білий цьвіт априкозів, і по синьому небі, як по шовковій синій тканці, ніби були роскидані білі, обсипані цьвітом гільки, білі букети, білі віночки. В воздусі пахло весною. Вітер теплий будив нерви, будив життя. Бруньки на волоських горіхах вже набубнявіли і розливали наркотичний аромат.
Надя глянула в гору на синє небо, ніби заткане білими взірцями. І синє небо, і заквітчаний білим цьвітом садок, усе дихало духом весни, ворушило нерви, тревожило серце. Надя й сама не счулась, як згадала Целаброса, єго пишні очи, червоні уста, згадала любов до єго, що народила ся в такий самий весняний час, при такому самому наркотичному повіванню весни.
— На що я тревожу свою душу? На що тревожу замерле серце? Минуло, минуло моє щастя! А що минуло, те ніколи не вернеть ся, подумала Надя. І дві сльози, як дві краплі роси покотились по іі блідих щоках.
Зацьвіли сади. Настав май. Стара Зоя поховала свою дочку.
