зумом… думала Надя. Стара Зоя несподівано перервала усякі абстракціі Целаброса. Вона внесла на підносі варення й воду.
— Дульчаца ку апа рече! Пофтім (просимо) Целаброс! сказала вона по молдавськи тай схаменулась.
— Оце я в Кишиневі перемішала усякі язики. Забулась, що ви Грек, сказала Зоя і сама з себе засьміялась: просимо до варення!
— Спасибі, спасибі вам, Зоя Полікарпівна! сказав Целаброс, злегка поклонившись і осьміхнувшись до Зоі. Очи його стали знов ласкаві; розмова ввічлива, підлеслива, манєри делікатні, мягкі, як у сирийського Араба.
Целаброс кинув ся до варення і йів його з великим смаком, як йідять солодке діти. Він запив стаканом холодноі води.
— Добре ваше варення, Зоя Полікарпівна, сказав Целаброс.
— А які дульчаци варила ваша мама в Смирні! Ми часом варили разом у двох, бо через дві улиці жила вона від нас, сказала Зоя.
— Ви й досі не забули рідного краю? спитав Целаброс.
— Ой Аристіде, Аристіде! чи можнаж його забути? сказала Зоя: які там кипри! яка айва! а квітки! які там рожі! такі завбільшки, як блюдечко! Виноград такий завбільшки, як сливи.
— А леліі, мабуть такі завбільшки, як цідилки, сьміялась Надя.
Целаброс осьміхнув ся.
— Яка гарна була ваша мама панною! як намальована! сказала Зоя, піднявши голову.
Вона придивлялась до Аристідового лиця і неначе шукала очима в його лиці слідів краси його матери.
