і задивив ся на широкий морський простір. Задума й жаль засьвітив ся в його великих виразних очах.
— Що ви таке вгляділи на морі, що так задивились на його? спитав ся в Комашка з осьміхом Мавродін.
— Задивив ся на море, сказав Комашко; люблю грандіозність в природі: люблю море, високі гори, стремкі скелі. Хотілось-би міні побачити високі гори, що верхами досягають до хмар, здорові ріки, широкі, без кінця преріі… Грандіозність будить в моєму розумі вищі думи, високо піднімає душу. Як міні хотілось-би побачити великі европейські городи, постерегти іх життя, не матеріяльне тільки, а життя вище, проґресивний рух мисли, соціяльний рух, що прокладає стежки до нового проґресивного життя…
— А мене зовсім не кортить, подивитись на те диво, обізвав ся Мавродін: доволі з мене і наших херзонських прерій та надморських наших городів.
— Люблю усе велике, грандіозне у всьому; люблю читати про славні великі історичні подіі, про великий рух народів, про великі реформи, про високі розумові питання, що запалювали, як искри, життя народів і піднімали його хвилями, як буря море. Коли читаю про великі подіі, моє серце швидче кидаєть ся в грудях, дух піднімаєть ся високо. Здаєть ся міні, неначе я сам живу в ті часи, перебуваю усю тревогу того часу. Коли читаю про заграничне сучасне життя, про заграничний рух, чую пульс того руху, чую одгомін його в своєму серці. Серце оживає, душа радіє. Надія сьвітить міні. Люблю життя, люблю рух; люблю заглядати вперед, чогось кращого жду, жду з нетерплячкою. Летів-би туди, злив ся з тим життям, та… Люблю дуже рідний край… А наше життя? Мертвота, однаковість, монотонія… Ні руху, ні
