сьвіжоі мисли; будень, усе будень! і не знаю, коли те сьвято буде. Усе мертве, неначе ріки, сковані ледом.
— Знаю тебе добре; знаю твоі сили і пал твоєі душі; знаю, що ти призначений на щось вище, але знаю, що грім бє у високе дерево в лісі, подумав Мавродін і здихнув.
Йому стало жаль свого приятеля.
— Правда ваша. Сум бере, як подумаєш, сказав Мавродін; але чи ми-ж тому винні?
— Знаю, хто винен, хто закував в кайдани нашу мисль, але од того міні не легше, сказав Комашко. А якби хотілось пережити нову фазу людского житя, пережити мислями, взяти гарячу участь в ділі!… Я хочу діла і діла доброго, на користь людскости і… мушу зостатись тільки з мислями, з задавляною енерґією. Важко, невимовно важко! наче камінь лежить на душі. Чую, що якась темна, груба, некультурна сила насіла на нас і душить, як камянна гора! Але чую, що мене і сам чорт не задушить; інчим духом віє тепер на сьвіті… Коли б хоч вернулось наше історичне минувше; який то був-би тепер проґрес! Я не говорю про форми нашого історичного минувшого життя… Форма його не сучасна… Але його дух громадський, вибірчий, вольний, як воля…
Комашко замовк і довго дивив ся на море, потім важко здихнув.
— Чого це ви так важко здихаєте? спитав у його Мавродін.
— Хиба ви й не знаєте, чого я здихнув? обізвався Комашко; згадав Саню Навроцьку. Куди не піду, на що не гляну, думка моя про неі неначе тінь моя за мною сьлідком ходить. З того часу, як побачив іі, як полюбив іі, я неначе вдруге на сьвіт народив ся. Неначе для мене сонце вийшло із-за хмар після довгоі негоди. Як
