добре про женщин, або сьміяв ся, або навіть критикував іх.
— Требаб настрочити Целаброса; от намалював-би іх в якій небудь ґазеті! сказав Комашко; ця робота, як раз присталаб до його.
Мурашкова кинула на його очима і почула, що він ніби пустив на неі гостру стрілку, і та стрілка влучила іі десь чи в плече, чи в груди, чи в саме серце; вона почула, що в неі в грудях десь заболіло, защеміло гостро, раптово. Єі очи стали сердиті, брови насупились.
— Ти, Саню, і сама обписалаб незгірше Целаброса, обізвалась Мурашкова.
— Якби я почала писати, то писалаб не з одноі чернильниці, сказала Саня.
— Одноі чернильниці булоб вам мало? спитав Комашко.
— Щоб списати цей убір з маленькою, бачте, іллюстрацією, я поставилаб на столі вісім чернильниць з усякими чернилами, сказала Саня; почалаб писати зверху, цеб то з голови, чорним, потім жовтим, потім червоним, далі золотим, далі синім, ще далі зеленим, а внизу намалювалаб червові панчохи в срібних черевиках і підписалаб: Се індійсько-одеська благородно рождена маркіза од кукурузи, вівса та ріпаку! І послалаб в „Новоросийський Телєґраф“.[1] Саня зареготалась, за нею зареготались усі. Одна Мурашкова ані осьміхнулась.
— Саню! Бога ради! Чого це ти так розходилась? обізвалась Мурашкова з докором.
— Це на мене, бач, злинув поетичний дух з одеського бульвара, сказала Саня; найшла на мене поетична творчість, якоі я в кишиневській куряві не чула в собі. Покинула прозу, прийіхала в поезію, на море.
- ↑ Щоденна часопись в Одесі.
