закрила іх рожевими віками, щоб не виявити перед людьми тревоги свого серця, котре так раптово і несподівано заговорило в неі через іі видаючі очи. Щоб трохи притайітись од людських цікавих очей, Мурашкова нахилилась над стаканом і почала пити чай, втераючи частенько червові гарні уста хусточкою. Поміж іі бровами згорнулась складочка; вона перемогла свою тревогу.
— Яким способом Целаброс довідав ся, що я пойіхала до Одеси? Я йому про свій замір нічого не говорила, зумисне не говорила; я вийіхала нічним поіздом, крадькома, щоб він про те не знав. Я боялась свого палкого серця; боялась гарячого кохання Целаброса, як бурі, боялась зійти ся з ним на самоті, в чужому городі, між чужими людьми… Вона думала і тревожилась за себе, за його, за свою репутацію. Краска сплила з іі лиця; воно стало матово-біле, як ґлязурована порцеляна. Целаброс висьлідив, як вона вийіхала до Одеси і собі рушив сьлідком за нею.
— Ваша мама звеліла передати вам поклін, промовив Целаброс, дивлячись солодкими очима в очи Мурашковоі.
— Спасибі вам. Чи мама здорова? спитала вона.
— Здорова, сказав Аристід. Чи довго будете жити в Одесі? Де ви знайшли собі кватиру?
— Як довго будемо жити в Одесі, я й сама ще не знаю. Буде тепла вода в морі, будемо купатись, а як захолодіє вода на довгий час, то й вернусь до дому, сказала Мурашкова. Про свою кватиру вона зумисне не сказала.
Розмова між ними урвалась, як нитка, несподівано перетнута ножем. Усі замовкли. Целаброс не зводив очей з лиця Мурашковоі. Єму було добре мовчати і дивитись, дивитись на іі очи, на іі уста. Мурашкова спу-
