мову, але до того часу… щиро любила тільки його душу й розум. Подобались ій тільки жваві великі розумні карі очи та струнка рівна фіґура.
Пішла звичайно розмова про одеських та кишиневських знаємих. Усі були вільні од роботи, всі вийіхали одпочивати та забавлятись, усі були молоді, через те й щасливі, бо молодість, сама по-собі вже, щастя і радість, якіх вже не зазнає доспілий, мужний чоловічий зріст, — або недужа старість.
На бульвар налинула публика, неначе полились хвилі. Народа набилось так багато, що на бульварі ледві можна було протовпитись. Прислуга в кофені бігала, як несамовита; в іі руках ніби літали стакани з чаєм та кавою, з кружками пива, з тарілками мороженого.
Вечір догоряв. Залив став темно-рожевий. Духота спадала. З моря потяг сьвіжий, тихий вітерець, неначе махнув тихо крилом і приніс з собою сьвіжість, морську вохкість, і влив в потомлених, ніби повялих од спеки людей, силу, сьвіжість. Стало легше дихати; усі повеселійшали.
Між столами з'явив ся Аристід Целаброс: він углядів здалека Мурашкову і своіх кишиневськвх знаємих.
Целаброс приступив до стола і привитав ся з паннами та з паничами. Мурашкова подала йому руку і вся ніби іздрігнулась. Червона стяжка на іі грудях задрожала, вона спахнула. На щоках й висках виступив густий румянець. Целаброс сів проти неі, глянув іі просто в вічи і осьміхнув ся. З під його макових уст блиснули два рядки білих, рівних, міцних зубів. Очи стали ласкаві, солодкі, і його саме лице стало якесь солодке.
Мурашкова глянула на його очи, на повні губи, і в неі очи заграли, сипнули іскорками; вохкість заблищала на іх, і сльози, як роса, виступили з очей. Вона
