меш, чи моє життя звеселиш своєю поезією, чи може на інчого спаде твій сьвіт?…
Комашко задумав ся і мовчки милував ся веселими Саніними очима; ловив своіми очима кожний іі рух, ловив кожне іі веселе слово. Усе, що вона говорила, здавалось йому сто раз цікавійшим і веселійшим, і розумнішим. Він слухав іі розмову і не міг наслухатись, неначе слухав якісь мельодіі, гучні, веселі, чаруючі, що ніби сипались перлами, як радісні мельодіі Моцарта.
— В якомуж місці ви думаєте купатись? спитав у Сані Комашко.
— На Великому Фонтані. Ми найняли кватиру в монастирській гостинниці, недалечко од моря, коло самого манастиря, сказала Саня.
— А ви самі прийіхали? спитав Мавродін в Мурашковоі.
— Сама. Моя мати недужа. Я з Санею буду жити на Великому Фонтані, в тій самій гостинниці, обізвалась Мурашкова.
— А ми купаємось в самій Одесі, обізвав ся Комашко до Сані.
Ще ніколи Саня не здавалась йому такою гарною, як в цей вечір. В легонькому сіренькому убранні, в соломянім капелюсі з ясно синіми незабудьками, з голубою стяжкою на одному плечі, вона вся ніби сіяла і звеселяла Комашка, як теплий промінь весьняного сонця. Ясно-сивій цьвіт дуже приставав до іі лиця.
Комашко примітив, що Саня зраділа, побачивши його. Вона говорила до його привітно, сьміялась, жартувала. Саня справді скучила за ним. І ій подобалась його широка просьвіта, сьвіжі погляди та пересьвідчення. Вона любила говорити з ним, слухати його цікаву роз-
