чена в огни і дріжала. Целаброс був палкий, як пришок, горячий як тропічне сонце.
— Чого ви приіхали в Одесу? спитала вона у него трохи сердито.
— Щоб подивитись на вас. Я день не бачив вас в Кишиневі і трохи не вмер, промовив Целаброс, дивлячись на Надежду Мурашкову палкими очима.
— Вертайте зараз до дому! сказала Мурашкова спокійно, але твердо.
— Не вернусь; буду тинятись по Одесі, доки ви тут будете, сказав Целаброс, дивлячись на Мурашкову палкими очима; я умру, як вас довго не бачитиму.
Мурашкова трохи стревожилась од тих горячих слів, в котрих тхнуло невдержаним полумям страсти палкого серця.
— Бодай не ходіть за мною сьлідком. Люде почнуть примічати — мене ославлять, тихо обізвалась Мурашкова, і не пішла, а побігла на одкриту доріжку сквера.
Аристід погнав ся за нею сьлідком, дігнав і вхопив іі за руку; єго рука дріжала, неначе в пропасниці.
— Буду ходити за вами, буду ловити ваші сьліди, бо згорю од кохання, як не бачитиму ваших чорних очей, тихо сказав Целаброс; де будете ви, там буду й я!
— Пустіть мене! Не мучте мене! Я в Одесі не сама, а з знаємими, без матери, сказала Мурашкова.
— Нащо вам мати? Ви людина самостійна. Ви вже не дитина, сказав Аристід, і в єго словах почув ся голос деспота; покиньте ці дитячі погляди. Ви маєте право жити по своій волі. Ви самостійна людина, хоч ви й панна, сказав Аристід.
— Але я все таки женщина. Моя репутація…
— Плюньте на ту репутацію! Ви людина сучасна,
