рогу Саню в кишиневському саду весною, в густій алеі з акацій саше в цьвіту, де він іі побачив вперве.
От Саня сидить в саду рядом з Мурашковою в білому убранні, гарна і ясна як весна. Через зелений лист акацій, через білий пахучий цьвіт ллєть ся сонце i падає золотими плямами на іі русяву голову, обсипує ii всю зеленоватим сіяєвом. Вона сидить, як Дніпрова русалка рядом з чорнявою грецкою наядою, неначе тоне в зеленому сьвіті і манить до себе єго душу тихими голубими очима та ясними кучерями. Комашко в задумі несподівано почув голос Сані. Він підвів очи. Саня стояла в зеленоватому сьвіті в тіни акацій та чинар і привітно кивнула до него головою. Він схопив ся з місця і попросив іі сісти на своєму місци. Саня пурхнула, як пташка, і сіла на лавці.
— Спасибі вам, Віктор Титовичу! сказала вона, осьміхнувшись.
— Я бояв ся, що ви не поідете з нами на гулянку, сказав Комашко, і єго веселі карі очи неначе засьміялись до Сані. Іі очи, неначе елєктрична сила, влили в єго душу веселість.
І далеке сизе море, і сине небо, і зелений сад, і бризки фонтана: все ніби ожило і засьміялось до него. Христина стояла за ним, і підморгнула до Сані. Саня осьміхнулась.
Всі посідали на довгих лавках і балакали. Всі ждали, поки прибуде трамвай. Коли це на алеі неначе намалювалась висока постать Целаброса. Він вже трохи одійшов: палке серце заспокоілось. Він ішов солідно, немов з великою повагою до себе ніс на собі свою чорну підстрижену бороду, свою кучеряву голову та широку білу стяжку на брилі. Підпираючись солідно парасолем, неначе жрець костуром, він йшов поважною ходою
