ють ясні, як кришталь, слова ллють ся вольно, як морські легкі хвилі. Скільки високих дум, скільки високих поем навіяло ти, сине море, на ґєніів людскости!
Доріжка до моря вила ся круто вниз по камяних нешироких сходах. Саня як легонька ластівка, поперед усіх пурхнула вниз по сходах. За нею пішла поважно Мурашкова. Ще вся компанія тихо ворушилась по сховах, а Саня вже збігла вниз, побігла до старих широких берестів і сіла на лавці.
Поруч з нею сіла Мурашкова. Усі сьлідком за паннами посідали рядами на довгих лавках. Усіх манила до себе тінь під густими гилястими берестами після духоти та спеки в дорозі. Місце було чудове. Закуточок був поетичний. Проти берестів стояли скелі як стіни, а з середини скелі, з темноі печери дзюрчала цівкою холодна вода і падала в камяний басен. Це був той єдиний фонтан, од котрого прозвали усю місцину Малим-Фонтаном. Перед скелею лисніло чисте просторне місце, обсипане жорствю[1] жовтоі фарби. Кругом росли старі берести, кидаючи од себе густу тінь. Далі за берестами на терасі, що йшла над самий скелистий беріг моря, стояла стара низька гостинниця, закрита кущами. Через гильки берестів синіло море, блищала широка тераса над морем, заставлена столами та стільцями в тіни подекуди розкиданих старих акацій та берестів.
Весела компанія, сівши по лавках, одпочивала після спеки в дорозі. Милашкевичова розчервонілась і обмахувала лице хусточкою. Паничі поздіймали брилі. Фесенко обтер хусточкою лоб та повні червоні щоки. Потягло з моря сьвіжим вогким вітерцем, погожим як весна. Почулась морська вогкість; було чути морський со-
- ↑ пѣсковата земля. — Ред.
