лонуватий воздух з легкий духом йода од морських рослин. На широкій терасі ніби віяло весною, пахло маєм. Воздух вливав в груди сьвіжість, бадьорив кров, нерви, душу.
Всі були веселі; всім хотілось говорити. Панни защебетали поміж собою, як ластівки весною, вернувшись з далеких горячих краів в пахучий весною край.
Бородавкин несподівано встав з місця, витяг з кишені колоду карт і підніс своім приятелям, урядникам, промовляючи до них: — А що, панове, не будемо гаяти дорогого часу. Ходім долі на терасу та сядемо десь далеко під тінню густих дерев, підобгавши по турецькі ноги, та оддамось поезіі…
— Невже ви приіхали над море, щоб підобгати ноги на землі та грати в карти? крикнув Фесенко. А поезія, а море?!
— Нехай вам поезія та море! Це ваше діло, а оце наше, сказав Бородавкин і роздав по карті своім товаришам. Вони забрали по карті і потягли ся в кущі за Бородавкином, котрий поволік з собою здоровий кошик з фляшками та харчами.
— Як схочете істи та пити, то просимо під тінь дерев, промовив Бородавкин, оглядаючись до компаніі.
Усі засьміялись. Фесенко зареготав ся обертаючись до Сані Навроцькоі і промовляючи: — Ой проза, проза! Що ви на се скажете, Олександро Харитоновно?
— Нічого не скажу, обізвалась Саня. Що одному в життю проза, то другому здаєть ся високою поезією.
— А ви похвалите таку поезію вжиттю? спитав ся він в неі.
— Бог єго зна, що сказати вам на це, бо я не розумію цеі поезіі; я в карти не граю.
