— Мабуть підвережусь, сказала Христина.
— А ходімо подивитись, що то наші порабляють в кущах, сказала Христина і побігла стежкою. Всі пішли за нею.
В густій тіни берестів, кругом низенького плисковатого каміння, сиділи Бородавкин та єго товариші, підобгавши ноги. Всі були без сурдутів і без жилєток. Зпід кущів тільки було чути: два пікі! пасс! три черви! два бубни! Кругом валялись порожні фляшки та недоідки паляниць, сира, ковбас, шинки.
— Це вже ви, бачу, і посьнідали без нас? сказала Христина. Вглядівши таку мальовничу ґрупу; панни повернулись втікати. Христина спокійненько сіла собі на камени і дивилась, як грають в карти. Ій самій хотілось пограти трохи і вона ждала для себе черги. Бородавкин і єго товариші понадівали сурдути та жилєтки.
Саня одбилась од усіх і побігла стежкою вперед. Вона оглянулась, стала і кинула очима на Комашка. Тихі, сині очи неначе манили єго до себе, неначе говорили без слів: іди до мене, та поговоримо в-двох на самоті.
Комашко вгадав той язик очей, наближив ся до неі, і вони поплили — пішли тихою ходою понад берегом. Пісня, поетичні мріі заворушились в душі молодого хлопця. Він ішов мовчки і стиха присьпівовав: „Ой на морі, на морі, гуляв козак до волі!“ — Саня і собі стиха сьпівала той мельодийний мотив. Тиха радість заворушилась в души Комашка. Він почув, що іі голос злив ся з єго голосом, що в іі душі задзвеніла та сама нота, котра дзвеніла і в єго поетично направленій душі. Комашко й Саня ішли і мовчали, дивлячись на сине море.
— Який щасливий день сьогодня випав на мою долю, почав Комашко: і поезія, і гори, і море, і вольний час
