— Діду, кажіть казки! кричу я до діда.
— Цеб то звідсіля? обзиваєть ся дід. Цеб то: кажи казки в Бендерах, а я буду слухати в Акермані! Нагавкав сяб дід таки добре! Нехай-же прибіжить з забродчиками Бровко, то я єму загадаю казати тобі казки; той тобі може й гавкатиме звідсіль.
Куріні стояли од печі, таки далеченько. Дідови й міні треба було таки добре напинатись, щоб перегуковатись.
І міні не хочеть ся вставати і йти до діда. Міні гарно лежати на спині в теплі і дивитись на небо, дивитись здалеки на багаття, на осьвіченого діда. І на кого це схожий дід Хтодось? Десь я бачив такого… чи, здаєть ся, читав про такого здорованя́, старого козарлюгу, що і кінь під ним вгинаєть ся. Ага! Гонта. Ні, ніби Залізняк… Я вже тоді прочитав Шевченкого Кобзаря. Неначе Ярема… Але Ярема був молодий. Наче Ґонта під Смілою. Ні… Тарас Бульба! майнуло в мене на думці. І я згадав, як учитель читав нам в клясі уривки з Тараса Бульби, ті розкішні картини, що раз прочитаєш і повік не забудеш.
Знов путають ся в голові моі мисли, як риба в мережі. Тараса Бульбу Поляки розпяли на старій вербі, десь тут під Дністром і підпалили вербу. Я дивлюсь на огонь в печі, осьвіченого діда коло печі, дивлюсь довго-довго і ніби бачу прочитані страшні картини. Бачу огонь під вербою. Верба горить внизу, огонь червоними язиками лиже ноги Тарасові. А єго лице, єго високе чоло гордо підняте вгору. Очи горять, як огонь. Він дивить ся на широкий степ за Дністром, де бють ся козаки з Ляхами, подає голос, правує козаками, не чує муки. Дим вкривав єго. Через дим, як через сітку, сивіють довгі вуси, блищать очи… І я бачу картину ще страш-
