нійшу. Ніч темна, зоряна. Горить ціле місто, не то Сміла, не то Умань, горить Дубно. Місто на горі. Огонь, дим, пекло! Кругом пожежи чорніють високі, зубчасті мури, стіни, башти. А за стінами палає, реве, клекотить огонь. Дим летить під хмари, закриває зорі. Видно як у день, пологі луки, річку, далекі села, церкви. Білі голуби вють ся над огнем. Одчиняють ся брами. Виходить польське військо. Військо веде Андрій, зрадник, син Украіни, син Тараса…
Я чую в душі, що ненавиджу Андрія і готовий вбити єго. Козаки наступають на ворога, бють ся. Люде падають. Я готовий стати з козаками і битись з ворогами. Чую, що ненавиджу ворогів. Але бачу ріки червоноі, запеченоі крови, бачу поле, вкрите трупом. Міні стає страшно, мене бере жаль. Як був я маленьким, я не міг дивитись на рани, на кров, не міг дивитись, як ріжуть птицю, як вона зарізана побиваєть ся на траві.
Я одвертаю очи в другий бік, неначе для того, щоб не бачити тих страшних картин пожежи і крови. І бачу, за лиманом неначе десь далеко-далеко щось займаєть ся. Та ясна пляма на небі здаєть ся міні одлиском передуманих, страшних картин. Прислухуюсь, дід Хтодось, пораючись сьпіває тихо якусь пісню, неначе нишком промовляє голосом. Пісня смутна-смутна, як горе. Мабуть вона пригадовала дідови про якісь-то пригоди в єго сумному життю. Міні трохи чудно, що веселий дід сьпіває такоі сумноі пісні.
— Діду, а нуте веселійшоі, бо це щось дуже смутна! гукаю я.
— А ти й чуєш? А якоіж тобі? Може про Саву Чалого? гукає дід.
— А хтож то був Сава Чалий? питаю я в діда.
