— Був велике ледащо. Був козак-Запорожець, та зрадив козакам, пристав до Ляха! гукає дід.
— О трясця єго матері, кричу я до діда. І я чую в душі, що ненавиджу того зрадника, як і Андрія.
— Ляхи дали єму за зраду села, землі. А Запорожці в ночи спалили єго дім і вбили єго.
— Вбили? Овва! гукаю я.
— А щож? Гадюку візьми та вбий, бо вкусить! гукає дід. А ти що зробив-би з ним?
— А яб нікого не вбивав, гукаю я. Яб того Саву Чалого звязав-би та одвіз в Америку тай пустив-би між диких людей. А вбити не вбив-би.
— Ого! З таких-то паничів і виходять ті, що найгірше бють. Аджеж і той полковник, що міні вибив зуби ломакою був з паничів, гукає дід. Я прикусив язика. Дід часом різав правду просто в очи.
— Діду Хтодосю! он щось горить в степу. Чи не скирту хліба хто підпалив в степу? кричу я до діда.
— Вчиш ся ти в школі та, як бачу, нічого не знаєш, гукає до мене дід. То місяць сходить.
— А хибаж в школі вчать, коли місяць сходить? гукаю я до діда.
— А чомуж вони вас вчать там, коли ти і цього не тямиш? гукає до мене дід.
Міні сьмішно, що дід так химерно розуміє школу і я забуваю про страшні картини.
З чорного степу висовуєть ся здоровий, червоний місяць, неначе закрадаєть ся, щоб заглянути в лиман. От він викотив ся над степом, здоровий як діжа, червоний як жар. А з лиману, зпід чорноі низькоі смуги берега викотив ся другий такий самий. Я забавляюсь ними. Стоять два місяці як пара золото-червоних коліс. Постояли вкупі, неначе наговорились, як приятелі, тай
