він надзвичайно збогатив і оживив українську науку та поглибив і поширив українську національну свідомість взагалі.
Крім того брав Липинський участь у праці наших передвоєнних еміґрантів з Великої України, котрі перебували головно в Галичині, особливо в нарадах, які відбувалися у Львові в р. 1911 і яких пізнішим наслідком був з'орґанізований підчас світової війни „Союз визволеня України”. Той союз багато положив праці в інформованю всіх европейських держав і народів про українську справу, видав у чужих мовах українську Історію (Грушевського) та Ґеоґрафію України (Рудницького) і багато иньших видань.
Вячеслав Липинський від часів своєї ранної молодости пропагував ідею незалежної української державности. Ту ідею все опирав на хліборобській верстві, найсильніщій на Україні. Щоб усю ту верству усвідомити і спонукати до одностайного виступу в імя самостійної україн. держави, писав Липинський і по українськи і по польськи, бажаючи притягнути до української державної справи також дуже численні але спольщені роди на Правобережній Україні. Знаючи основно всю минувшину України та її теперішні відносини, знав Липинський також те, що українські нітеліґенти, які політикували в Центральній Раді, ніякої реальної української держави не то сотворити, але навіть удержати не в силі. Мимо того як добрий син своєї землі хотів послужити Україні і за Центральної Рани, даючи їй готове військо і за „уряду” Петлюри, продовжаючи свою посольську працю поки міг. Ні разу ніколи не накликував до бунту проти жадного українського уряду. А все працював для тої української держави, навіть тоді, коли не мав надії, щоб хаотики до чогось довели. За
