Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/12

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


сміхом дівчат, що перервали їй вороження, дуже споважніла й інакшим суворіщим тоном, голосила свою ворожбу:

— „Далека дорога без мостів, без шляхів... По чорнобиллю, по твердім корінню... де цвитуть шалвії і божії ручки... де сон-трава синіє... де горить горицвіт... де повзе дурзілля й перекотиполе... перекотиполле... перекотиполлле“!...

Урвала немов в екстазі, захлистуюючись як від води, і кинулася на землю збирати решту розсипаних грошей. Потім глянула глибоко в очі молодій і, навіть не звернувши уваги на Степана, поспішно відійшла. Оглянулася ще кілька разів за Настунею і зникла за ворітьми.

Всім, що остали, зробилося по її відході якось ніяково. Стара тітка Катерина заговорила:

— „То, діти, все так ворожать дівчатам перед вінчанням: Що буде богата, дуже богата, що поїде в дорогу, далеку дорогу, що матиме синів, що буде їй і весело і сумно от, як у життю буває.“

Настя на те усміхнулася й заспівала:

— „Ой втоптана доріженька,
Посипана маком!
Та чи гаразд мені буде
За тим одинаком?...“

І незначно притулилася до Степана. Її веселість уділилася й йому. Він заяснів на обличчі й відповів їй веселим тонож:

— „Ой втоптана доріженька
Горі мочарами!
А хто її так втоптав,
Любко, вечорами?...“

— „Ти, ти, ти!“ сказала приязно Настуня й повела його до матері. За ними барвистою струєю ринула молодь в кімнати, бо надходила ніч.

Ѵ.

А мала се бути остання ніч Настуні в її ріднім домі і — одна з останних на рідній землі.

Вона немов прочувала се. І якось докладно оглядала свою скромну, дівочу кімнатку, одиноке вікно котрої виходило на луг над Липою. Переглянула ще раз свій слюбний

8