одяг і свої річи, які мала забрати до Львова. Деякі відкладала, щоб забрати їх при слідуючім побуті в Рогатині. Між відложеними річами були й дві повісти, які перечитала найменше двайцять разів: „Повѣсть о Китоврасѣ“ і „Повѣсть дивна о царѣ Соломонѣ.“
Заснула пізно і тільки півсном. І снилось їй, як хтось співав уривки весільних пісень:
Благослови Боженьку,
Першу дороженьку!
Ми йдемо на барвінок,
Настуненці на вінок...
Зіленька насадила
Тонкого, високого,
Листоньку широкого...
Хоч Настя була веселої вдачі, але ся переломова хвиля в її життю настроювала її так поважно, що встала як у памороці. Якась неозначена дрож роскоші й страху, дивної боязни перед чимсь невідомим наповняла все її єство. Рух весільних гостей ще збільшував її неспокій.
Успокоїлася аж перед самим виходом з дому до церкви, коли вже була зовсім одягнена до слюбу.
Вінчати молодят мав о. Іоан, стрик Настуні зі Львова.
Вже було з полудня як вийшли з дому й попрямували до церковці св. Духа.
В хвилі, коли Настуня з дружбами станула на першім деревлянім східци церкви, сталося щось страшне. Що саме сталося, в першій хвилі ніхто з учасників весілля не здавав собі справи.
Вони тільки почули оподалік крики.
Уривані, проразливі крики.
Всі занепокоїлися й заметушилися. Тай почали інстинктовно оглядатися за місцем укриття.. Втім скричав хтось:
— „Татаре йдуть!“
— „Алла-гу!“" залунали дикі крики вже в улиці і з боків. Весіллє вмить розлетілося серед страшного переполоху. Кождий скакав, куди міг. Хто в сад, хто між будинки, хто в шуварі недалекої річки Липи.
Настуня вискочила зміж своїх дружбів і хопилася свого судженого. Хвильку обоє стояли перед отвореною
9
