Дійшли до краю парку і сходами з білого мармуру зійшли на беріг моря Мармара.
Свитало.
На „Дівочу Вежу,“ на береги Скутарі, на Кізіль-Адаляр, на анатольський Гіссар і на „Долину Солодких Від“ спадала рання мряка як пух із ангельських крил. А срібні меви радісним гомоном витали червень сонця, що надпливала від Бітинії.
Настуня зійшла по білих мармурових сходах аж до морських филь і мила в них ручки та біленьке личко, радісна як мева, що витає сонце. Його червона позолота падала нестримно на кипариси й пінії, на буки і плятани. Падала й на очі Великого Султана, що тої ночі ще дуже полюбив молоду чужинку з далекої півночі.
Надпливали попри беріг у двох човнах турецькі рибалки. Вони пізнали Падишаха. Схилили голови та схрестили руки на грудях і не дивилися на незакрите личко молодої пані.
— „Я так зїлаби щось“, сказала Настуня й подивилася в очі молодого Сулеймана.
Він знаком руки наказав човнам наблизитися й попросив у них харчу. Скоро дали йому рибалки печеної риби і коржів. І ще ніколи не смакували йому ніякі потрави так пишно, як той скромний харч, який їв з любкою раненьким ранком на березі моря на сходах мармурових.
Коли Сулейман з Настунею вертали до палати, запитав він як питав звичайно в таких випадках:
— „Який дарунок хотілаб ти завтра одержати?"
— „Дарунок?" відповіла. „Пощо? Хіба гарну квітку."
Здивувався і знов запитав:
— „Більше нічого?"
— „Ах", плеснула в долоні як дитина. „Чи не можнаб сюди спровадити учителя Абдуллага? Я тобі вже раз згадувала про нього. То чесний Турок. Він дуже шанує коран і тебе! Знаєш, він мігби ще вчити і мене і тебе! Направду мігби!..." І усміхнулася весело.
Султан усміхнувся таксамо весело, як і вона.
{{{pagenum}}}
