І здавалося їй, що в їх співах почула також від дитинства знакомий їй напів галицьких церков.
Ще на галері просила Сулеймана, щоби спочав у тім монастири.
Відчула самотність у товпі мусулман і незнакомих монахів. Зразу зробилося їй так лячно, якби була сама в якійсь пустині. Змовила молитву щиро-щиро. І спокій увійшов у її душу. А потому стало їй так ясно і легко на душі, як у ріднім домі. І здавалося їй, що кождий дуб і кождий бук, кожда тверда чатинка і кожда квітка Святої Гори — се її рідня.
Вже не чулася самотна. Не відчувала ніякого тягару. Уявляла собі Матінку Господню Воротарницю в Іверській іконі на Святім Афоні. Не лякалася її таксамо, як діти паломників не боялися султана, перед яким дріжали їх батьки.
Любила все кругом. І синє туркусове небо і спокійне море і Святу Гору і пахучі ліси на ній і монастирі і скити і трави і квіти і монахів і паломників і дітей. А його? запитала себе. І майже притакнула в душі...
Вся запаленіла скоро кинула оком, чи не ріжниться чим від иньших молоденьких отроків султана. Не ріжнилася зовсім одягом і мабуть не багато виглядом. Успокоїлася.
І знов тішилася всім, що бачила навкруги. Тішилася своєю власною радістю з життя і гралася мов ясним кришталом — думкою, яка аж ут її привела. Тою думкою, що зродилася в її головці в часі розмови з монахом-відступником.
Вдивилася в товпу монахів і здавалося їй, що бачила якесь знакоме обличча — десь біля самого Прота, начальника всіх монастирів на Афоні, котрий витав Сулеймана.
Тепла струя перейшла їй від серця до мозку і очей І здавалося їй, що ясний криштал думки, який урадився в ній, зачинає розгріватися й виглядає, як горючий камінь, про який пророкувала їй циганка, що буде мати його у волоссю. Вже мала його — в голові...
Спокійно пішла в товпі отроків біля* Сулеймана до монастиря св. Пантелеймона.
Коли підійшла до нього з Сулейманом, побачила на верху камяної брами монастиря вже невиразний від старости надпис: „Святу Обитель сію возобновил человік, що вірив
{{{pagenum}}}
