Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/142

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Сулейман не відповів ні слова і зачав розпинати свій кафтан. Задержала його руку, кажучи:

— „Не хочу!“

— „Чому?“

— „За тобою вже напевно шукають твої люде і кождої хвилини можуть сюди доповзти.“

— „І щож з того?“

— „Тай щож подумають собі, коли побачать, що великий султан Османів дріжить в сорочці на дощи, а кафтан свій дав — служниці з гарему свого?...“

— „Ти не служниця, ти будеш найлюбіща жінка моя!“

— „Ще ні, ще ні! І Бог знає, що буде з нашої любови. Тай не хочу я, щоби твої люде зле думали про мене, колиб я допустила до того, щоб ти наразив для мене своє здоровля.“

— „Не оглядайся на людей!“

— „А на твою матір також ні? Таж вона довідалабся про все...“

Се здержало Сулеймана.

А буря дальше гула. І султана Османів дійсно шукали його вірні люде, повзучи з нараженням життя поміж скелі Афону, що дріжали від ударів перунів. Два з них погибли: оден упав у пропасть, другого вдарив перун й убив на місци.

На другий день Настя бачила тіла обидвох, покриті військовим знаменем.


Nazaruk Roksolana Ornament7.jpg