Сулейман не відповів ні слова і зачав розпинати свій кафтан. Задержала його руку, кажучи:
— „Не хочу!“
— „Чому?“
— „За тобою вже напевно шукають твої люде і кождої хвилини можуть сюди доповзти.“
— „І щож з того?“
— „Тай щож подумають собі, коли побачать, що великий султан Османів дріжить в сорочці на дощи, а кафтан свій дав — служниці з гарему свого?...“
— „Ти не служниця, ти будеш найлюбіща жінка моя!“
— „Ще ні, ще ні! І Бог знає, що буде з нашої любови. Тай не хочу я, щоби твої люде зле думали про мене, колиб я допустила до того, щоб ти наразив для мене своє здоровля.“
— „Не оглядайся на людей!“
— „А на твою матір також ні? Таж вона довідалабся про все...“
Се здержало Сулеймана.
А буря дальше гула. І султана Османів дійсно шукали його вірні люде, повзучи з нараженням життя поміж скелі Афону, що дріжали від ударів перунів. Два з них погибли: оден упав у пропасть, другого вдарив перун й убив на місци.
На другий день Настя бачила тіла обидвох, покриті військовим знаменем.
