І засичали збурені води і похилилися від вихрів ліси на горах. А поміж скелями Афону щось застогнало й засвистіло. І видно було, як в глибоких яругах немов з жаху трясеться вся рістня. І небезпечно стало йти дальше, бо вихор підривав піднесені до ходу ноги та міг кинути в пропасть.
Сулейман глянув на Настю, котра дріжала зі страху і холоду. Опісля подивився довкруги, потягнув її за руку в тихіще місце під густе дерево між скелями, зняв зі себе свій верхній одяг й обтулив перелякану дівчину. А сам обличчам звернувся до Мекки й похиливши голову, зачав молитися. Молилася й Настя до Бога свого, вся дріжачи зі страху.
А тимчасом небо затягнулося хмарами і грім зачав ричати, тисячним хором лунаючи між скелями Афону. І погасли всі звізди на небі якби їх ніколи не було і настала темна ніч, а з чорних хмар хлинули потоки дощу. Серед несамовитої темряви час до часу прорізувала небо таксамо несамовита ясність. В її жахливім фосфоричнім блеску тим страшніще виглядали чорні челюсти, вирів на морі, котрі крутилися немов у шаленім танці й летіли на береги Афону. По кождім освітленню наступала ще тяжша темрява і не видно було навіть руки перед очима.
Настя вся дріжала в обіймах Сулеймана, притулившись до дерева. Не говорила ні слова і не чула, що він говорив. Думки в неї бігали безладно, а всі кружляли коло несамовитого світла, що раз-у-раз роздирало темряву. Нараз і нутро її переляканого духа роздерла подібна лискавка...
Зрозуміла, чому її батько так не любив розяснювання будуччини ворожками... Адже по кождім такім розяснюванню наступала — ще більша темрява. І хто, уповаючи на розяснення йому шляху скорою лискавкою, пустивсяб іти куди- небудь, того напевно ждалаб заглада. Бачила се наглядно.
Коли на хвильку затих рев бурі і гриміт громів на горах, вчула, як говорив до неї молодий султан Османів:
— „Ти вся прозябла, я дам тобі зараз і свій кафтан.“
Відповіла:
— „Ти володар великої держави, а я никла квітка, як казав учитель Абдуллаг. Таких як я, багато, таких як ти нема...“
137
