І тоді принесли їй пишний „калим“ — весільний дар Сулеймана, що манив очі, мов грядка раю на землі. Стояли на столах у кімнатах Ель Хуррем золоті корони й нараменник, саджені брилянтами. І блестіли великі нашийники з перел білих, як іней на шибах вікон, і з перел найдорощих, чорних, що виглядали, мов краплини найчорнійшої ночи. І світили дивними блесками прекрасні діядеми з червоних як кров рубінів і з зелених смарагдів і з темно-бронзових турмалінів що приносять щастє. А оден був з опалю, з сардійського каменя недолі, оточений колючим тернем, як велів старий звичай у царськім роді Османів. Він стояв напів прикритий шовковою хустинкою попелястого кольору Ізабеллі.
Настуня дивилася на ті дива краси і праці й думала, чи не сниться їй те все. Але ні. Дотикала тих чудових річей. Се була дійсність. Така прегарна дійсність, що навіть її мала собачка ставала на лапки і здивовано гляділа на блискучий калим Настуні.
Прийшов султан і радів її радістю.
А коли муж запитав її, чи подобається їй весільний „калим“, відповіла:
— „Дуже подобається мені мій весільний „калим“. Подякуй від мене тим, що приготовляли його“.
— „Але наймилійшої тобі части твого калиму ти ще не бачила...“
Була дуже-дуже цікава, що се таке. І просила, щоби сказав. Не хотів.
— „Побачиш,“ відповів усміхаючись.
— „Коли?“
— „В пятницю, як їхатимемо з мошеї. Се буде твій дійсний калим і я вже наперед тішуся, що він сподобається тобі...“
Прийшла пятниця. Султан їхав на престольну молитву до Гаґії Софії, найбільшого мечету Царгороду. В золотій кареті їхала Ель Хуррем з матірю султана. А за ними безконечний ряд двірських карет. В нім їхав великий гарем, Дері-Сеадет, султана: стрункі і делікатні дівчатка з Еребу, ще нерозвинені як пупінки роз і огнисті дочки Балкану і прекрасні білі женщини з Кавказу з очима мов глибінь і рослі та сильні жінки з гір Алтаю. А кругом безліч військ і народа.
{{{pagenum}}}
