Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/206

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Здивовано відповів:

— Що? Наказавби знов привести сюди й замкнув-би в гаремі!

— Яким правом? Адже я свобідна! Волю подарував мені сам султан Сулейман, якого весь нарід називає Справедливим. Гадаю, що він не сплямивби свого імени і своїх законів насильством над безборонною жінкою і ще до того матірю свого сина!

І знов шибнуло йому в думці словечко: „Місафір!“

Усміхнувся і подумав, що то він супроти неї безборонний, а не навпаки. Бо вона мала його сина і його любов. Та не сказав їй того, тільки запитав:

— Але яким правом забралаб ти мого сина з собою?

— Таким самим, як Гагар забрала Ізмаіла.

— Атже її чоловік вигнав з дому, а я тебе не виганяю й не виганявби.

Був дуже цікавий, що вона відповість на се. А вона спокійно оповідала далі, мов казку дитині:

— Ріжну твар Господню ріжно виганяють з її гнізда. Інакше пташку, інакше рибку, інакше лисичку. Я не моглаб на віки остати — в домі роскоші, як свобідна жінка, хіба як невольниця! Любов не терпить товаришок! — вибухла. І була дуже гарна в тім вибуху і гніві.

— Атже ти як свобідна звінчалася зі мною. Тай знала, бо бачила, що я маю й инших жінок. Так, чи ні?

— Так. Але я думала, що ти покинеш инших. І як бачиш, я слушно думала! Бо ти вже прирік.

На се не знав, що відповісти. Думав уже над тим, яке вражіння викличе його постанова. Був навіть задоволений з того. Бо до всіх пророцтв про його надзвичайність в історії свого народу приходила ще одна, дійсно небувала надзвичайність. Усміхнувся, обняв її тим дуще, що мав уже її одну і сказав:

— А відки ти знатимеш, чи я не заведу собі гарему десь за Царгородом?

— Сулейманови вірю на слово! Иншому я не повірилаб.

Споважнів.

В тій хвилині прочув, що з тою жінкою переживатиме дійсно дивні пригоди, яких не переживав ні оден сул-

{{{pagenum}}}