Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/21

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


гий серединою Поділля, третій Київщиною й Волиню. А всі вони лучилися в Східній Галичині. В серце її, у Львів змагали всі навали татарські, що плили як повінь тими трьома шляхами. Волоський ішов проти Львова через Бучач і Галич, подільський або кучманський через Теребовлю й Золочів, волинський закручував на півночі і йшов проти Львова через Сокаль і Жовкву. Йдучи з трьох ріжних сторін, змагали вони до одної мети, до серця Східної Галичини і впивалися в околицю Львова мов три кріваві мечі в грудь людини.

Кождий з тих шляхів народ ще сегодня називає „чорним“ і ще сегодня оспівує трагедії, які діялися на тих чорних шляхах татарських.

„Із гори, з гори, з темненького лісу
Татаре їдуть, Волиночку везуть...
У Волиночки коса
Золото-волоса —
Щирий бір освітила,
Зелену діброву і чорну дорогу...“

В такім самім положенню, як оспівана в народній пісні Волинянка, була й Галичанка Настуня.

VII.

Свідомість, що знаходиться на страшнім татарськім шляху, була для Настуні чимсь іще страшнішим, ніж сам той шлях; ніж свідомість, що була в руках торговців живим товаром. Закрила очі.

Але цікавість мучила її й спонукала знов відкрити їх тай оглянути страшний шлях, яким, везли її в незнані землі й незнану будучність. Отворила очі й довго дивилася.

Не був се властиво ніякий шлях. Полоса степу, якою посувався татарський чамбул, майже не ріжнилася від Дикого Поля. Тільки в ряди-годи зустрічався на тій Полосі людський або кінський кістяк, ще рідше сліди огнища, а біля них порозкидані кости й побиті черепи з горшків і людей. Тільки далеко поза собою бачила чорніючу смугу землі,

стоптану копитами ординських коней. Не розуміла, чому в пісні співається: „Ой битим шляхом килиїмським...“ Бо се не був ні шлях, ні битий... Хіба били його своїми поране-

17