Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/232

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


— Я, мамо, не хочу мститися. Але мені треба знати, яких людей мій чоловік де має або хоче настановити. От недавно питав мене, чи буде добрий оден командант. І ріжні приходили за ним просити. А я людям все кажу, що не мішаюся до справ султана. Але я часом мішаюся, мамо.

— Добре, доню, робиш, коли так кажеш людям. А чи мішатися, то ти вже тут ліпше знаєш, ніж я.

Говорили ще довго-довго і кілька разів ходили дивитися на дитинку.

III.

А як Настуня скінчила випитувати маму за всю рідню і за всіх знакомих і сусідів, тоді запитала:

— А що там, мамо, так позатим діється у нашім Ріднім Краю?

— Молода ти ще, доню, виїхала з дому тай тяжко тобі сказати, що там діється.

— А прецінь, мамо, що? Чи так, як тут?

— Я Ще не знаю, донечко, що тут єсть, бо за коротко я тут. Але як то, що я вже по дорозі у твоїм новім краю взріла, порівнаю з тим, що там у нас робиться, то кажу тобі, доню, що там гірше. Досить там Поляки жеруться між собою, а наші, донечко, ще гірше. Ненависть між нашими така, що оден другого в ложці воді втопивби. Село з селом, монастир з монастирем без уговку якісь процеси мають. А міщане як процесуються з церквами! Доню, доню! Може я й грішу перед Богом, але як на то всьо дивитися, то не можна інакше подумати, лише так: Справедлива їх, донечко, доля зустріла, що так їх Татаре женуть степами в ременях, босих і голодних! Ой справедливо!

— Та що ви, мамунцю кажете! Ви не знаєте, яка то страшна кара під татарськими батогами в ясир бути гнаним! А я знаю, мамо! Бо сама йшла дикими степами, раненими ногами.

— А памятаєш ти ще, доню, ігумена з Чернча?

— Памятаю, мамо, як не памятати?

— Чернче тоді спалили Татари і монастир згорів притім, хоч, що правда, ті бісурмени не палять навмисно Божих домів. А наші христіяне, дитино, як завозьмуться, то й свою

{{{pagenum}}}