Сиділа біля нього, а в голові аж шуміло їй від ріжних думок. Боялася, щоб він особисто не повів своїх військ до наступу на мури Відня й не погнб.
Не довго спав завойовник Османів. Встав. Протер очі. Умився і збирався до виходу.
Не хотіла пустити його самого.
Одягнулася в свій вовняний бурнус, взяла шаль кашмірський і вийшла з ним.
Султан не говорив ні слова. Думав над чимсь.
Ель Хуррем казала й собі привести свого коника, сіла на нього і поїхала з чоловіком. За ними їхали два адютанти.
Сулейман мовчки наближався до обложеного міста.
Коли підїхали на якесь узгіря, очам їх представився величавий вид. На високі околи і мури Відня, як оком сягнути, дерлися зі всіх сторін рухливі муравлища полків Падишаха, освітлювані червоним блиском заходячого сонця. Всі віденські церкви дзвонили на трівогу, жалібно, понуро.
Бам — бам — бам — — — Бам, бам, бам!
Гармати ревіли, міни тріскали. Чорний дим докривав окопи і мури міста. Коли вітер провівав його, видніли серед його клубів блискучі панцирі німецького лицарства і густа чернява полків мослємських, що мов бурлива повінь заливали зі всіх боків, зелізні відділи Німців.
Камяними вулицями Відня бігли монахи з хрестами в руках і голосили:
— „Бог і Мати Божа помилують нарід, коли він варт Божого змнлування!“
З домів виходили навіть ранені, щоб останками сил метати чим хто мав на ворога. А втомлений недостатком народ виносив останки харчів для підкріплення воїнів перед страшним наступом турецьких сил.
Крівавий бій шалів уже між окопами і мурами Відня. Стиснене і заливане мусулманами місто виглядало, як утомлений пливак, котрому на уста виступає смертельна піна: на мурах христіянського міста появилися довгі процесії німецьких жінок у білих одягах, з малими дітьми при собі.
Вид їх мав підбадьорити борців і немов сказали їм своєю появою:
—Коли не встоїте у бою, то дітей ваших застромлять на списи, а жінок і дочок ваших заберуть у неволю чужинці...
266
