— „Йдіть, легкі і тяжкі, та ревнуйте добром і кровю на шляху господнім!“[1]
Не могла забути, як тоді шаліла султанська столиця і як пяні восхитом дервіші виносили з меджидів золоту як сонце хоругов пророка і червоні, як кров, прапори Османів і білі Омаядів, зелені Фатимідів, чорні Аббасидів.
Пригадувала собі, як султан не хотів, щоби брала з собою в поход своїх малих синів, Селіма й Баязеда. Тоді вона вдруге зажадала рішення імамів. І в друге Шейк-уль-іслям, голова імамів, на питання, чи й діти обовязані брати участь; у святій війні, дав таку відповідь на письмі:
— „Ми зволили відповісти: Так. Бог Всевишннй знає се лучше. Писав се я, потребуючий Божої помочи, син свого батька, — нехай Аллаг вибачить обидвом, коли написана недобра відповідь.“
І молоденький син Роксоляни Селім взяв участь в поході. Виїздив зі столиці на кони поруч свого батька в оточенню гвардії султана. А мати їхала з ним у відкритій колясі, пяна мріями; як роза, повна червені й запаху.
Не могла відвести очей від малого Селіма. Для нього хотіла збагнути таємницю війни й держави, хоч смерть двох людей, яких убила в обороні будучности свого старшого сина зразу дуже її привязала до нього, потому усувала його в тінь.
Вечеріло і дитина вже спала в наметі.
З вежі св. Стефана долітали звуки дзвонів на трівогу. А наступ мудшагідів шалів кріваво кругом мурів Відня і все кріпшав.
До намету Хассеке Хуррем вступив Сулейман з глибоко на чоло насуненим турбаном. Мав хмару на облйччу і спрагу в очах. Знала вже добре свого мужа.. Встала і сама налила йому чашу сорбету. Він мовчки почав пити. Вона гладила його руку й успокоювала мов дитину.
Випивши, сів на дивані й зажмурив очі. Був такий утомлений, що виглядав як розпряжений лук. Тихо сіла коло мужа й навіть найменчим рухом не переривала його відпочинку. Помалу похилилася голова великого султана. І він з утоми заснув сидячи.
265
- ↑ Девята сура корану, вірш 41.
