Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/274

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


що ворожила тій гарній пані, зустріла її вже другий раз в життю і перша ворожба її вже здійснилася! Такій людині не вільно ворожити вдруге ні приняти від неї ніякого дару людям з цілого табора, опріч корму для худібки...

Коли він се говорив, помалу наближалися розпуджені циганки й цигане та неохоче клали довкруги карети золоті монети, одержані від султанки.

Султан не відповів циганови ні слова, тільки тихо сказав кілька слів до одного зі своїх прибічників.

Незабаром циганам видавано обрік, сіно й овес для коней. А султан з жінкою виїздив на королівський замок на нічліг.

Коли знайшлися на високій плятформі замку, зворушена пригодою султанка сказала несміло до мужа, що почулася матірю.

Уcьміхнувся до неї і сказав:

— Коли буде син...

— То ти даш імя йому, докінчила.

— А коли буде дочка?

— То імя її буде Мірмаг (Місячне Світло), відповіла, бо згадка про силу того світла, про яку оповідав мені раз: Кассім у Стамбулі, додала мені сили під Віднем не пустити Тебе до бою.

По хвилі додала:

— Бачиш, я через тебе впала з коня, а тобі може і життя вратувала.

Султан весело усміхнувся й відповів:

— Коли я собі добре пригадую, то здається, що я через тебе впав з коня і в рішаючій хвилі вивихнув собі руку. Але може й лучше так сталося.

— І ти ще можеш сумніватися, чи лучше? запитала.

— О, ні, не сумніваюся, відповів Сулейман, котрий так любив сю жінку, що мимо великої твердости свого характеру все їй уступав. І все був задоволений з того, що уступав.

— І чомуж ти відразу так не говориш? сказала врадувана.

— Повір мені, що я дуже тішуся, що не ти звихнула руку, тільки я, відповів.

271