„Взріла корчі все зелені
В синих горах Криму,
Полонини Чатирдагу —
Мов квітки килиму“...
— „Відкрий свої очі й дивися. Бо що побачиш тепер, того вже ніколи не узриш!“
Сими словами корану відізвався старий Турок, купець Ібрагім до свого вірменського спільника в місті Бахчисараю, привівши до нього щойно куплену невольницю.
Старий Вірменин подивився на свіжий товар і його очі весело блиснули.
— „Ва, ва,[1] сказав по хвилі, скривившися. „Ти певно заплатив тілько, що за ті гроші можнаб купити дім у Каффі, в самій пристані!“
— „О, заплатив я багато,“ сказав Ібрагім. „Але варт!“
— „Що варт? Як варт? Чому варт? Що на ній єсть? Лед ви на ногах стоїть! Кому її продамо? Я гадав, що ти купиш бодай три або чотири здорові дівки за ті гроші, які ти взяв!“
— „Слухай!“ відповів спокійно старий Ібрагім, відкриваючи верхній одяг і руки молодої дівчини, що вся запаленіла від сорому. — „Ти подивися тільки! Вона така гарна, що я раджу як найскорше вивезти її з Бахчисараю до Каффи. Там у гурті лекше її укриємо до слушного часу. Бо тут забере нам її котрий небудь зі синів Могаммед-Ґірея а заплатить тілько, що й плюнути не варт!“
29
- ↑ Вірменський оклик.
