— „За неї ніхто багато не заплатить! Вона хора!“
— „Не говори дурниць! Я сам взявби її до свого гарему і мавби потіху на старі літа. Але се за дорогий для мене товар! А хора вона не єсть, тільки втомлена дорогою і татарською тресурою. А ти не бувби втомлений, якби так тебе кілька тижнів гнали як коня на ременях?“
Старий Вірменин знав се, а сперечався лише по своїй торговій звичці. По хвилі сказав:
— „Може її троха підховаємо і продамо якому баші.“
— „Ні,“ відповів Ібрагім. „Я вже думав над тим. Ми її не троха, тільки довше підховаємо... А потому я сам повезу її продавати.“
— „Чому ти сам?“
— „Бо я сподіюся вкрутити її бодай на служницю до гарему може навіть якогось дефтердара[1]: се лучше для нас, ніж до баші. Хто знає, як вона нам може стати в пригоді.“
— „Ліпше не мати пригод! А заки вона здобуде собі ласку якої жінки великого пана, нас уже може й на світі не буде.“
— „То діти наші будуть!“
На се старий Вірменин був чуткий. Він подумав хвилю і сказав:
— „Добре, повеземо її завтра до Каффи. Але я за тим, щоб її як найскорше продати. Такий товар не добре довго держати!“
— „Побачимо, побачимо!“
— „А кілько ти дав за неї?“
Старий Ібрагім назвав ціну — і почалася сварня!
Настуня не розуміла їх розмови, тільки догадувалася, що не попала в найгірші руки і що оба купці радяться та перечаться над тим, як її найпоплатніще ужити. Коли дивилася на них, була рада, що не попалася в руки напів диких татарських ватажків і торговців живим товаром, які розібрали поміж себе її товаришок.
Вірменський купець, не перестаючи сваритися з Ібрагімом, отворив двері й закликав невольницю. Не треба було її довго кликати, бо вона підслухувала під дверми. Він ру-
30
- ↑ Дефтердар = генеральний поборець податків. Дефтердарів було рівночасно більше. Були се дуже впливові люде.
