Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/55

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


в свої думки його науку як втягає квітка росу в ніжні листочки. І дозрівала на очах як черешня.

Все, що вчула, обговорювала потому зі своєю товаришкою Єврейкою, котра більше знала, бо довше вже була в руках сих торговців, котрі старанно підготовляли свої жертви.

Раз запитала її Настуня:

— „Скажи мені, Кляро, на що вони нас вчать про ті отруї і про жінок, що таке роблять."

— „То ти, Настуню, ще не знаєш? Вони міркують собі так: Ануж котра з їх невільниць дістанеться до якогось високого дому, де їм треба буде спрятати когось. Тоді прирікають золоті гори і неодна таке робить. Все те, спілка, котра сягає Бог знає, як далеко! Я не знаю, але здається мені, що та спілка сягає навіть у ті зовсім нові землі, про котрі оповідає Річчі.“

Настуня здрігнулася, як від порушення гадини: та страшна думка так її занепокоїла, що ніколи іне любила зачіпати в розмові тої справи.

Але раз знов запитала Кляру:

— „Чи ти гадаєш, що й Абдуллаг є у тій спілці?"

— „Абдуллаг? Ні! Се чесний Турок, він слухає корану. Але він не знає, що робиться."

Раз, коли сама йшла коридором і опізнилася трохи до школи, зустрів її Річчі, задержав і несподівано запитав:

— „Чи Ви поїхалиб зі мною в західні краї?"

— „Якто?" відповіла збентежена і ціла запаленіла. „Адже я в неволі..."

— „Втечемо разом."

Не знала, що відповісти. Хотіла видертися відси. Але памятала про свого Стефана. А що значить, утечи з Річчім, розуміла. Та не хотіла відмовою наразити собі його. І відповіла по хвилі скоро, якби спішилася:

— „Я... я... надумаюся..."

Хтось надійшов, обоє поспішно пішли до школи.

Річчі почав іще краще оповідати про дива західних країв, про їх високі школи і науки в них.

Так минав час. А сподіваний викуп не приходив... І навіть чутки не було ні від Стефана, ні від батька. А може не

51