чистий ключ водиці за стопою її. Бо дасть їй Аллаг з високого неба велику ласку свою і розум великий. Але шайтан засіє в її серденько — рівно велику гордість…"
В школі невольниць було тихо хоч мак сій. Учитель Абдуллаг відітхнув і говорив дальше:
— „Довго і завзято постом і молитвою буде боротися Велика Султанка зі своїм гріхом, поки не піддасться силі шайтана — у святу ніч Рамазану... І затермосить вихор брамами сераю і івікнами гарему, а в серці султанки зійде гріх гордости. І засміється шайтан у садах султанських і в мармурових палатах Падишаха. А потім кара Божа так певно надійде, як йде пустинею напоєний верблюд. Бо Аллаг людині багато позичає і довго чекає й нічого не дарує, даром не дає…“
Настуня задумалася, але не над жінками Падишаха. Ум її, котрий Річчі зацікавив державними справами, звернув увагу на щось зовсім иньше і вона сказала:
— „Ще одно! Чи не лредсказано, що буде дальше з державою Великого Султана?“
— „Все... що призначене... єсть і предсказане дрожачою душею віщих людей," відповів Абдуллаг. І додав якби з сумом:
— „Коли доповниться круг віків на повіках вічних очей Аллага, тоді нарід Османів поверне відки прийшов, сповнивши по наказу Божім своє призначіння на безбожних неосараг[1]. А вертати буде знов на схід сонця під проводом крівавих ватажків своїх без роду і без плоду, лише з огнем в зубах..."
Помовчав хвилю і закінчив:
— „Як кожда людина, так і кожде племя має свій кісмет[2] твердий і невмолимий, котрого не, обїде ні конем на землі, ні судном на морю..."
Говорив так певно, мовби читав зі святої книги Корану. Ні на одну мить не проявився неспокій в очах його. Всею поставою і всім виразом обличча говорив, що буде те, що має бути. І навіть Сулейман Великий не здержить кроків Призначіння. „Кісмет" ішов...
58
