— „Чому на короткий час?“ запитав, подякувавши поглядом за квіти.
— „Бо я невольниця. Невольницю вдягають і роздягають по волі її пана…“
Засміялася так природно й весело, якби хотіла сказати: „Але я приготована на се! Мені властиво все одно, як це скінчиться…“ Та не було се все одно молодому Сулейману. Він відхилив її плащ і взяв за руку. По хвилі запитав:
— „Скажи мені Ель Хуррем, що ти робилаб, якби сповнилося твоє бажання і твоїй волі підлягалаби вся моя земля від тихого Дунаю до Базри і Баґдаду, до камяних могил фараонів і до найдальших стійок моїх військ у пустинях… “
Втягав запах зачарованих ясминів як найсолодший нектар і памятав кожде слово її бажання з першої розмови.
— „Я передтим просилаб о зломання одного приречення…“
Знав, про що говорить. Але не хотів навіть допустити до розмови про се і сказав:
— „Якіж дивні ті жінки! Приречення мужчини не ломлять!
Подумала хвилю і сказала:
— „Я будувалаб, багато будувалаб!“
— „Щож ти будувалаб!“ запитав з тим більшим зацікавленням, що досі ні одна з його жінок не висказала подібного бажання.
Відповіла поважно, але так приязно, якби вже просила його, дати фонди на ті будови:
— „Наперед збудувалаб я велику імарет[1]. Бо не можу думати про те, як убогі ходять голодні й не мають ні чим, ні де заспокоїти голоду свого.“
Став здивований. Вона виростала в його очах на дійсну султанку.
— „А потому?“ запитав.
— „Потому казалаб я збудувати велику дареш-шіфу[2].“
110
