— „Дуже гарно, Ель Хуррем! А потому?“
— „А потому каравансерай для подорожних і чужинців…“
Останнє слово виповіла майже нечутно. Але тим краще увійшло воно в душу великого султана. Був захоплений.
— „Ти маєш не тільки великий розум, але й дуже добре серце, що не забуваєш людей з країни, з котрої походиш. І щож ти будувалаб далі? Султанська скарбниця ще тим не дуже булаб нарушена,“ додав з веселістю в очах.
— „Дальше збудувалаб я великий гамам[1], бо не можу дивитися на бруд людей.“
— „Ти маєш всесторонно гарну душу, моя дорога“, сказав Сулейман. „Будуй дальше! Тобі варта віддати скарбницю, бо думаєш про обовязки султана.“
— „І ще збудувалаб я багато мекбетів[2]…“
— „Гарно! Що ще?“
— „І ще дуже велику кітабхане[3]…“
— „Чудово! Того я сподівався по тобі… А скажи, на котру з тих річей ужилаб ти найбільше грошей?“
Подумала і відповіла:
— „Про се я ще не говорила.“
— „Так?“ запитав зацікавлений. „Отож на що?“
Думав, що вона заговорить тепер про новий, величавий мечет. Але по хвилі зміркував, що вона як христіянка, не скаже сього.
Вона мовчала. Подивилася в його палкі очі і сказала повагом, помалу:
— „Найбільше грошей ужилаб я для найбільш нещасливих людей.“
— „Слушно. Але хто вони?“
— „Се ті, що повинні жити в тімархане[4]…“
Молодий Сулейман притиснув її ніжно до себе і йшов мов осліплений, бо пожар мав в очах. Осліплений був не бі-
111
