у Бога: Князь на Галичи, Перемишлі, Звенигороді, Ушиці і Бакоті, Ярослав Осмомисл, син Володимирка. Успе в Бозі 1187 года.“
З глибоким зворушенням відчитала старий надпис і побожно змовила „Отченаш“ за душу великого володаря своєї рідної землі.
Після скромного снідання, яким монахи приняли високого гостя і його товаришів, а яке складалося з чорного хліба, меду і води, пішла Настя оглянути головну церкву і її скити розсипані по недалеких скелях.
Але як тільки вийшла з киновії, зустріла несподівано знакомого відступника, що йшов з якимсь дуже старим монахом.
Збентежилася й хотіла його оминути. Одначе він показав її свому товаришеви і сказав до ньої в її рідній мові:
— „Це улюблений отрок султана Сулеймана, христіянин. Ось тут був мій дім, моя дитинко!“ звернувся до Настуні.
Старий монах з білою бородою вдивився в неї своїми синіми очима, поблагословив її знаком хреста і сказав до знакомого Насті відступника:
— „Може, о. Іване, той отрок хоче оглянути нашу обитель?“
— „Так“, відповіла живо Настя.
По тім, що монах назвав відступника „отче Іване“, зміркувала, що тут не знають про його відступство. Але не хотіла його зраджувати. Розуміла, що тоді і він мігби видати її тайну, що вона не отрок султана, але його любка.
Ішли в трійку як представники трьох поколінь. Настуня чула ще в дома від батька і про св. Афон і про монастир св. Пантелеймона, як про місця, до котрих від віків спрямовані були серця й уми всіх побожних паломників нашої землі. Знала також, що вступ на св. Афон заборонений жінкам ще від часів царя Констнтина і що на Афоні не була ще ні одна Українка, навіть ніяка княгиня. Серце її билося так, як бється в грудях того, хто перший вийде на недоступний верх гори.
— „Ти, сину, з нашої землі? А звідки?“ почав старий монах.
122