— „З Рогатина“, відповіла.
— „Знаю. Ще не знищили його бісурмани?“ Жаль блиснув в його синіх, старечих очах.
Увійшли в церкву, де здалека блистів головний вівтар прекрасної роботи. Настя побожно перехрестилася. Старий монах попровадив її перед сам престол і почав:
— „Святую трапезу сію сотворили сице: Собра во єдино злато і серебро і бисеріе і каменіе многоцінно і мідь і олово і желізо і от всіх вещей вложи в горн. І егда смішашеся вся, слія трапезу. І бисть красота трапези сиріч престола неізреченная і недомисленная уму человіческому, занеже овида убоявляшеся злата, овогдаж серебрна, овогдаж яко камень драгій, овогдаж інакова…“
Глибоке вражіння зробили на ній сі слова старого монаха, — сама не знала чому.
„Die Nacht ist still,
Die Stunde steht
Vergangenheit rührt sacht
An goldnen Glocken“.
Ідучи дальше до найблищого скита, побачила красу Святої Гори. Кругом під ногами розливалися ясні води архіпеляґу: Лаврові дерева і прочитан[1] пишно прикривали наготу скель, над котрими високо кружляли вірли. Як ухом сягнути, — панувала тиша. Не переривали тиші ні рев звірів, ні блеяння стад. Бо по уставам „Святої Гори“ заборонений там побут самицям усяких животних і нема розмножування. І ніщо не нарушує глибокої тиші. Хіба вітер просвистить час до часу в гірських проваллях або прошелестить у листю дерев і корчів. І знов тиша. Одно лиш море глухо й одноманітно шумить у прибережжа.
Захоплена красою афонської природи, запитала старого монаха, хто вибрав сю гору на святу обитель.
Старець ідучи під гору, втомився. Сів, відпочав хвилинку й почав: „Старе передання восточної церкви каже:
- ↑ Блющ.
123
