тільки те, що в тій ціли сказала неправду свому чоловікови. І за се просила прощення в таємної Сили над нами. І була переконана, що колись прощення одержить. Відчула полекшу у грудях. І чула навіть якусь невідому досі силу, що входила в неї й росла. Але й тягар був, о, був.
На молитві застав її Сулейман.
— „Приходжу таксамо незаповіджений, як ти прийшла сегодня ранком до мене,“ — почав усміхаючись.
Очевидно приємно йому було застати жінку при побожнім ділі та ще до того так правильно обернену лицем до Мекки. Коли й був у нім якийсь сумнів що до правди слів своєї жінки, то тепер розвіявся безслідно.
Встала й радісно як дитина закинула йому рученята на шию. Була переконана, що Бог прислав його, щоб перепросила мужа за те, чим почувалася грішна супроти нього.
Сіли обоє біля кадильниці й Сулейман почав кидати в огонь золотисті зеренця ладану.
— Чи ти не маєш якої невольниці, що намовляла тебе з мого сина зробити христіянина? — сказав шуткуючи султан.
Відповіла весело:
— Я не маю ні одної христіянської невольниці. Але тепер візьму! Добре?
— Добре, добре! Очевидно на злість Агмедови-баші: нехай ще перед смертю довідається, що ти не боїшся його наклепів! — сказав султан.
— Він уже помер… — відповіла тихо.
— Що? без мого відома? Непереслуханий?!
Споважнів і сказав по хвилі:
— Чи ти, о Хуррем, спонукала до сього мою німу сторожу?
Був не так занепокоєний, як роздратований тим, що висмикнулася йому з рук добича, на яку щойно мав упасти його пястук. Був у тій хвилині подібний до молодого тигра, який побачив утечу старого вовка перед ним.
Вона відчула, що гнів його не звертався до неї, а зверталася до неї більше його пристрасна цікавість.
Відповіла так спокійно, якби ходило о якусь звичайну річ:
— А що мені даш, коли скажу тобі правдиву правду?
194