Оповідаючи Величко про вбивство гетьманового Самойловичевого сина, каже: «…не вѣдомо же за якую вину, лечъ домишлятися можно, ижъ за тщаливимъ стараніемъ (це було зроблено) Леонтія Романовича Неплюева воеводи Сѣского, которій могль опасатися, же гдиби Гетманичъ по указу Монаршому на волю зосталъ отпущенъ, то моглъ бы на немъ Неплюеву доходити добръ и скарбовъ своихъ въ войску зъ нимъ Гетманичомъ забраннихъ». (III, стор. 59). Як каже проф. В. Б. Антонович у своїх лекціях, він наводить свідоцтва польських і чужоземних джерел, не критикуючи їх, сам цілком на них покладаючись, і не завдає собі труду їх перевіряти. Акад. В. С. Іконніков (Т. 2-й, кн. 2-а, стор. 1591) пояснює, чого не завважив Замисловський, що за инше джерело для Величка (окрім Пуфендорфа) був Козарський, себ-то малоросійський літописець, адже терміна «Козарський», Величко вживає замість «малоросійський», як це видно з 414 стор. його літопису, де він Бучинського зве козарським панегіристою. Величко совісно вагається і не знає, кому йняти віри що-до кількости років царювання ц. Олексія — чи Пуфендорфові, що визначає 30 років його царювання, чи Козарському, цеб-то малоросійському літописцеві, що визначає 31 рік (II, стор. 390). А втім, взагалі кажучи, Величко не міг критично поставитися до всіх своїх джерел, отож, як він сам казав, коли помилялися вони, помилявсь і він із ними. Він не завсіди вибирав найкращі, найпевніші джерела. Здається, він частенько давав перевагу, скажемо, Твардовському перед короткими козацькими реєстрами, мабуть, через те, що сам дуже цінував його літописа, вважаючи, що він вищий, од їх-бо літературно оброблений. В усякому разі Діяріуш Зорчин він ставив тільки на один рівень з «Woyną Domową» Твардовського, можлива річ, ще й нижче від неї, бо поклав її у підвалину свого оповідання, а Діяріуш Зорчин не переписав цілком, а дуже його, на превеликий жаль, укоротив. На що це він зробив? Коли-б нам тепер трапивсь Діяріуш Зорчин, ми-б його не скорочували і напевне поставили-б вище за історію Твардовського, як першорядне джерело, як записи сучасника подій. Видима річ, Величко додержувавсь тут своїх літературних традицій, високо ставлячи своїх проводирів — польських істориків. Так точнісінько і своє оповідання про гетьмана Конашевича Сагайдачного він веде цілком і виключно на підставі польського історика Матвія Титлевського, дарма що про цю славну в історії України добу за його часів були й инші джерела, ще й документальні… Йому-бо, звичайно, легше було все цілком узяти в Титлевського, що не був відомий для його земляків, як складати історію про Сагайдачного на підставі різних джерел. Величко тільки додав до Діяріуша Титлевського про Хотинську війну додаток, виписавши його «зъ рукописнихъ лѣтописцовъ Козацкихъ, чого въ діяріуши Титлевского не обрѣлося»… (I, Дод., стор. 33). Величко чи не любив, чи не хтів, чи попросту не вмів складати своє оповідання на підставі джерел, і цілком переписував до літопису тії документи, які знаходив — воно було й легше, та й почасти й характер його праці того вимагав. Проте, це була для нього не історія, а літопис, дарма що він дуже скидавсь на історію. Головну частину свого літопису — про Хмельниччину — Величко теж склав на підставі трьох Самій-
