Такъ слугамъ говорывъ вивчаръ.
Царыця гордосты не знала;
»Введить ёго« — сказала« — »къ намъ!«
Отъ прытулыла икъ губкамъ,
А тая ій такъ й заспѣвала:
»Да помалу-малу, матусенько, грай!
Да не вразы мого ты серденька вкрай,
Пры саду-саду братъ мене вбывъ,
За того кабана, що въ саду рывъ!…«
Задумалася писля сёго
Царыця, и пыта: „Про кого
Вона, оцце, мынѣ такъ грае?…“
На пору ту Царь знагодывсь;
„Ну, одже, добре, що лучывсь!
— Ось на, лышень! що заспѣвае
Тобѣ супилочка оця!“
— „Ке, галонько, я подивлюся!“
„Охъ, серденько, я що-сь боюся…
Така сумна, що й доси я…«
