вважає, що за смерда (він його вважає за особисто залежного) платиться лише цей скорочений штраф, а вира зовсім не платиться. В'являється безперечним, що за смерда повинна виплачуватися повна вира, яка встановлюється 1-ою ст. Руської Правди. Це в доситній мірі встановлюється 42-ою ст. Руської Правди, що прирівнює смерда до вільного що до виплати продажу, зазначаючи одночасно (ст. 43), що холопів „князь продажею не казнить, занеже соуть несвободни". У першій ст. Руської Правди до смерда може бути віднесений термін „словечин", вживання якого викликає думку про аналогію з пізнішим терміном селян „ хрестьянин". Ні до якої іншої соціяльної групи, відомої Руській Правді, цей термін віднесений бути не може, і, з другого боку, жодного іншого терміна, окрім смерд, для загального визначення всієї маси сільського населення історичні джерела цієї доби не дають.
Питання повинно через це ставитись перш за все в царині з'ясовання істоти того платіжу, про якого говорить 13-а ст. Руської Правди. Б. А. Романов, що зупинявся на ній[1]), вже звернув увагу на ту обставину, що стаття ця поставлена в низку норм, які передбачають спеціяльно князівські інтереси. Вона виникає взагалі в тій другій редакції Руської Правди, яку, за визначенням Преснякова, можна схарактеризувати, яко „княжое право". Це визначення прийняв і Гетц, який зазначив також, що вже боярське право одержує свій відбиток тільки в третій редакції, яко пізнішої інтерполяції. Така ст. 11-а „а в сельском тлуне княже или в потайном двенадцать гривен, а за рядовича — 5 гривен. Тако же и за бояреск". Не можна не зазначити внутрішнього перечення в висновках Гетца, що визнає пізнішою інтерполяцією 3-ій ред. вказівку на „боярский" інтерес та в той самий час шукає в другій ред. спеціяльний захист „смердьего холопа".
Але, відзначивши цей момент, Романов прийшов до трохи не сподіваних висновків, очевидно, які були йому нав'язані основною тезою його статті. „Князь нуждался в людях, стоявших в личной от него зависимости, для того, чтобы не оказаться одиноким и бессильним в земле, где приходилось сидеть, править и строить свое благополучие. Реальную опору своей власти он находил в дружине... И смерд был, несомненно, нужный князю человек, и потому особенно, что князь не мог вьйти в большой поход без смердьих лошадей". Цим смерд наближався ніби до дружини князя, до осіб, які стоять до нього особливо близько. Аджеж за них встановлялась в порядкові спеціяльної охорони виплата подвійної вири. За смерда ж встановлюється лише невелика спеціяльна плата князеві в п'ять гривен, що складає лише одну восьму до повної вири: її, таким чином, не можна розглядати, як введення до даткової гарантії особи смерда.
І. по розміру плати, і по загальному контексту ця стаття об'єднує смерда з другою соціяльною групою: сільським тиуном, рядовичем (згідно одного тлумачення, рядович — найманий робітник), ремісником — кваліфікованим робітником і далі які нижче від нього стоять на соціяльних східцях холопом та рабом. Інтерес князя що до цієї категорії осіб — інтерес господарчий. Для нього це — робоча сила, джерело прибутку. За холопа, невільного, вира, яко публічна кара взагалі не стягається. Виплата за холопа п'яти гривен — це відшкодовування господарчої втрати, згубленої майнової вартости. Очевидно, відшкодовування аналогічної господарчої втрати передбачає аналізована стаття що до
- ↑ „Смердий конь и смерд" (Известия) Вісті відд. російської мови та словесности, т. ХІІІ, кн. 3.
