цї охоче вступили в ватагу Івана Чорного і рушили з ним до Корсуня, нїгде одначе нїкого не ріжучи: тодї ще тільки починалось повстанє і самі гайдамаки ще не були призвичаєні до різнї. В ватазї Залїзняка Михайло Казан одначе був недовго, а про те, коли розбили всю ватагу Залїзняка і Гонти, то й його арештовали, не знаючи властиво жадної його провини. З нещастя визволив його пан Дунин, товариш корогви панцирної, що вставив ся за ним. Дунин взяв його до себе на службу, але Михайло Казан утік від нього. Його піймали і вкинули в корсунську кордегардию. З відти він з кількома иньшими втік і на сей раз до донцїв, де був протягом двох тижнів. Його знов піймали, коли він одного разу їхав в Орловець до родичів. Кодненська судова комісия, що судила його знов, присудила стяти йому голову. Нї грабунків, нї особистих користолюбних вчинків за Казаном не було. Він, як бачимо, має родину, — про неї не забуває він серед всїх пригод важкого полїтичного часу. Сьвідомість громадських обовязків веде його спершу до Залїзняка а опісля до донцїв, що, на його думку, були прислані для оборони інтересів, близьких і йому. Молодї лїта — Казан мав щось 21 рік, виправдувають його останню помилку.
Розумінє полїтичних умовин того часу бачимо ми між иньшим ще й у кількох сегединських селян — братів Різниченків, Михайла і Тимоша, Івана Поповича та Івана Ботвиненка[1]. Останнїй, правда, жив у країнї досить недавно: прийшов він у село Сегодинцї аж у 1765 р., та осїв ся тут зовсїм і очевидячки не думав знов відходити в своє рідне село Христинівцї, на лївому березї Диїпра, в лубенському полку. Чуючи всю моральну вагу свого житя, названі сегединські селяне та Ботвиненко самі на свою відповідь одначе не починали нїчого ворожого шляхтї; аж як прийшов у їх село Неживий і витолкував їм стан справ і в додатку прочитав фальшовану, але правдиву для нього самого золоту грамоту росийської царицї, вони, подумавши серіозно, зважили ся пристати до ватаги Неживого і порвати з своїм лєґальним станом. Що так поступили вони власне після того, як розважили і всї свої
