числа людей. Звичайно реґіментар, се-б то начальник партиї, був десь на урльопі і його заступав якийсь його підвластний, що мав від нього титул „стражника“. Своєю дорогою, дуже часто не бували при війську і ротмістри, се-б то начальники корогов, на які роздїлялась вся партия; сї те-ж заміщали себе — поручниками, що знов таки часто виїздили в свої маєтности, поручаючи обовязки команди корогвою намістникам. Але окрім начальників бракувало часто і „товаришів“ і „шереґових“, що складали корогви. „Товаришами“ звались виключно шляхтичі, записані з їх власної волї в корогву і їх при нормальнім порядку бувало по 25 чоловік в корогві, а „шереґовими“ — ті слуги товаришів, що їх приводили з собою останнї звичайно по 3–4 чоловіка для зложеня корогви. Завдяки вказаним від'їздам до дому і начальників і підвластних, не рідко в корогві, замісць нормального штатного числа 100–125 чоловік, бувало всього чоловіка 30–40. І така недостача людей траплялась тим частїйше, що на утриманє їх бракувало грошей: скарбові гроші, що діставали ротмістри від реґіментаря для подїлу між товаришами, часто процвіндрювались на приватні потреби і бенкети, і таким робом хоч-не-хоч приходилось розпускати по домах частину жовнірів. При сьому ж пани, що бундючились своїм титулом „товаришів“, часто зовсїм не думали про свої обовязки, вважаючи себе безкарними з боку суда при тодїшнїм військовім розладдю[1].
Не дивно, що при таких умовинах з „української партиї“ на місцї нерідко було чоловік 700 і багато-багато коли 1.000. З такими ж силами, ще й нездїсциплїнованими, тяжко було вести акцію проти трох-чотирох гайдамацьких ватаг по 2.000 і по 1.000 душ в кожній і проти значного числа дрібних гайдамацьких загонів. Треба було поборювати і досить орґанїзовані гурти повстанцїв, що виступали під кермою Залїзняка, Швачки, Неживого, Бондаренка, і розбивати загони, що вели може ще більш небезпечну партизанську війну. А коли ще взяти під розвагу ворожих польському уряду барських конфедератів, що й їх королеви треба було присмирити, то військова мізерність 700–1000 чол. мусить стати для нас зовсїм очевидною.
- ↑ Kitowicz. Opys obyczajyw i zwyczajyw. T. II, ст. 74–84.
