се хоча й не було зовсїм усунуто, та проте значної ваги в супереках росийського посла з Поляками не мало; до того-ж на уступки росийському урядови в справі признаня волї віри дісидентів схилялись, правда з конечности, найріжнороднїйші партиї в краю, але на поверненє горожанських прав дісидентам згідних між Поляками не знаходилось — і тому справа вимагала від росийського посла не тілько доводів словом, але й погроз арештами депутатів, заведенєм в приватні маєтности непокірливих з них росийських військ, що з'явились в краю ще підчас вибору Станислава Понятовского на короля. Суть таких невідступних вимагань росийського уряда що до горожаньских прав дісидентів в Польщі розуміли дуже добре. Сам король писав польському послови в Петербурзї, Ржевускому: „коли Росия коньче схоче завести дісидентів в законодавство, то хоч би їх було не багато, 10 або 12, все ж таки се буде 10 або 12 ватажків законом признаної партиї, що дивить ся на державу і уряд польський, як на ворога, проти котрого вона мусить коньче і завсїгди шукати помочи з надвору. Я знаю, що справа ся може коштувати менї корони і житя, я се знаю, але знов кажу, що не можу зрадити вітчину“[1]. У Катерини, коли переказали їй гадку Понятовского, знайшлось, звичайно, що йому відповісти, але тодї-ж саме в листах до Репнїна Панїн висловлював ся зовсїм инакше. Цариця казала відповісти Станиславу Авґусту, що вона цїлком не розуміє чому то дісиденти, допущені до законодавчої дїяльности, будуть через те більш ворожо відноситись до держави і уряду польського, нїж відносять ся тепер; не розуміє вона й того, на якій підставі король вважає себе зрадником вітчини за те, чого вимагає справедливість, що зробить йому славу і певний добробут державі[2]. Тим часом Панїн, що й на хвилину не забував „сѣвернаго аккорта“, цілком инакше визначав, чого він сподїваєть ся від наданя горожаньских прав дісидентам в Польщі. Обстоюючи ту думку, що завдяки присутности їх в соймі, Росия завсїгди мати ме в Польщі певне число голосів за собою при оборонї своїх інтересів, він разом
