Мельхіседеку Значку-Яворському (росийському підданому) бути дїяльним правителем українських православних церков і навіть відновителем там православя. Аж ось буря колїївщини охопила Україну і Румянцеву прийшлось насамперед здибатись з польськими панами, що втїкли на лївий беріг Днїпра від переслїдувань колїїв. Румянцеву прийшлось тодї дати притулок сим людям, яко підданим сусїдньої дружньої держави[1]. Але незабаром він був стурбований чутками про царський указ, що на підставі його нїби то колїї повстали для оборони віри і хоча він вислав проти гайдамаків, що обертались поблизу границї, командира карабинового полка Протасєва, з значним віддїлом, але сумнївав ся, чи відповідало його роспорядженє волї царицї, що й висловив в окремім письмі до Петербурга, просячи пояснень що до чуток про царський указ[2]. Коли-ж Катерина видала свій манїфест 12 липня 1768 р., яко запереченє фалшивої царської чи золотої грамоти, сумнїви Румянцева скінчили ся. Разом з тим він завважив вже потрібним дозволити залежному від його карабіновому полкови провадити свою акцию не тілько на границї, але й далеко від неї вже в цїлях вгамуваня ворохобні в чужій країнї. Але се останнє могло бути допущено Румянцевим очевидячки на підставі окремих інструкций з Петербурга. Тих чи иньших заходів Румянцев, як бачимо, вживав або оглядаючись на загальний змисл даних йому уповажнень або відповідно безпосередним вказівкам з Петербурга. Самостійного погляду на всю справу повстаня на Українї він не виявляв, та може й не мав його. Аж тодї, як, оглядаючи підлежне йому військо, він побував у Переяславі і побачив ся там з епископом Гервасиєм Лінцевским та з ігуменом Мельхіседеком Значком-Яворським, та окрім того, коли близше познайомив ся і з гайдамацьким рухом, зважив ся він висловити Панїну свої погляди на всю справу приборканя колїїв. В листї своїм до віце-канцлєра він між иньшим писав: „Опубликованный манифестъ (9 липня 1768 р.) хотя произвелъ въ жителяхъ желаемое дѣйствіе, но гайдамаковъ не престаютъ они признавать за прямыхъ своихъ избавителей отъ не-
